Page 87 - Андрей Лобода

На тій осиці, в тому лісі, та через декілька днів
Побачив вогник серед степу, біля якого хтось сидів.

Їх було двоє, старий дід та дівчина,
Вона запитала мене спочатку – що я за людина,
Звідки я родом та хто моя рідня,
І якого серед ночі блукаю степом я.
Я їм відповідав, на дівчину поглядав,
Все своє життя досконало пригадав,
Розповів їм про битву та про друзів, що лягли
У обійми смерті, тут посміхнулись вони.
«Я не розумію, що я вам смішного розповів», –
Крикнув я діду, який біля мене сидів.
«Вам смішно, а мені якось не до сміху».
Я дістав свою шаблю. «А це схоже на втіху?»
«Сховай своє залізо, воно тут ні да чого,
Я та вона не хотіли образити нікого,
Я не сказав наше ім’я».
Я похитнувся і не впав ледь-ледь,
Його звали Час, її звали Смерть.

«Слухай мене уважно, – мені старий говорив, –
Навіть не дивуйся, що серед ночі нас у степу ти зустрів.
Бо ти єдиний з тієї битви, хто розповість дітлахам
Про їхніх батьків, що полягли за них там.
Ти єдиний, хто не зможе вбігти від себе,
Хто скаже: те, що було, таке повторювати не треба.
Ось чому ти нас зустрів, і це зовсім не дивно,
І не кляни ту зозулю, вона ні в чому не винна».

87