Page 82 - Андрей Лобода

Вікна

Коли він засне, вона тихо вимкне світло,
Щоби було непомітно, як вона піде,
І з цієї хвилини ніхто не скаже, де вона є,
Хто поріч з нею і що це їй дає.
І ніхто не прийде, хоч він обіцяв: «Я не покину»,
Вона гадала, що плече, а знайшла спину,
Такі правила гри, вона їх прийняла,
Я скучатиму за нею такою, якою вона була.

Коли дивитимусь у вікна,
Я буду думати, що прикро,
Розум розійдеться з душею,
І я скучатиму за нею.

Ми полюбляли з нею розмовляти «ні про що»,
Так, взагалі, про дощ, каміння та скло,
Про те, що завтра буде краще, аніж сьогодні,
І, напевно, гарніше, аніж напередодні.
Бо ми такі, як і були, немодні, несучасні,
Ми просто дихали повітрям, то боги, то блазні,
Доторкались до душі ножем місячного світла,
Залишаючи рани, хоч їх спочатку непомітно.
І все майже нормально, і все майже спокійно,
Хоча пустелі самотності нагадували постійно
Про себе, хотілось втекти, бігти що є сили,
Але поїзди зійшли з рейок та кораблі згоріли.
Коли дивитимусь у вікна,
Я буду думати, що прикро,
Розум розійдеться з душею,
І я скучатиму за нею.

82