Page 78 - Андрей Лобода

Він дивиться на неї, вона знає, що буде,
Це дальній район, тут рідко бувають люди,
Він хижо посміхнеться, кров’ю залізо зігріє,
Дива не буде, тільки вітер завиє.

Я ненавиджу вас та на вас схожих,
Тому що ніхто не допоможе,
За те, що диво хотіли спалити як книгу,
Втопити як відьму, перетворити на кригу,
Розрізати скальпелем, розтягти по пробірках,
Знайти формулу йому по своїх мірках,
Розтоптати як душу, замурувати у споруді,
А воно було останнє і більше не буде.
І сльози, і сміх, і хоробрість, і жах
У очах тієї, що блукає по снах.
Ви хотіли на молекули, на іони, на атоми,
Рентгеном, напалмом, каленим залізом,
А воно, як дитина, просило захистити,
А ви до цього байдужі, ви розучились любити.
Мене не чують, хоча кричу що є сили:
Я ненавиджу вас, бо ви диво вбили.

78