Page 56 - Андрей Лобода

Руйнуючи галасом з хмар, мов солодкий нектар,
Мов бальзам до ран розбитому серцю, яке вкриває туман,
Але це самообман, як і димний дурман,
Вогнище під листям, що не горить, а тліє,
Не гріє, а вбиває тих, хто засинає у нім назавжди молодим,
І небо, дивлячись на це, знову плаче, і все не буде інакше,
Часу не накажеш зупинитись,
Можна у ньому лише розчинитись.

На пильній полиці, що над столом, буде стояти книга,
Між сторінками палим листям буде жити ця осінь
У оповіданні про ті часи, коли нас не буде,
І буде лагідний дощ та зникнуть усі люди,
Усюди, як по чаклунству, згаснуть усі ліхтарі,
Я пам’ятаю, про це так любила читати ти
В останню осінь тисячоліття, що проходить над землею.
Вона прийшла за мною, і я піду з нею.

56