Page 172 - Андрей Лобода

Рабів до раю не пускають

Я відчуваю цей біль, я моїй землі сіль,
І мій шлях в сотні миль ніяк не вплине на стиль,
І вітер у лице пил, я з позавчора без крил,
І я нічого і нікого на цім шляху не просив,
І якщо був якийсь вплив, я йшов, летів або плив.
І попіл, схожий на сніг, мою лихоманку студив,
І почуття мов навпіл – не пив і не сприймав,
І з тими, кого зустрічав, про різне я розмовляв.

Очі побитих собак подають мені знак,
І мій близький колись друг сьогодні ворог-жебрак,
І він вчить на свій смак в збіговиську посіпак.
Розмов немає про волю, тут виживає хробак,
Немає значення фах, і це у всіх на вустах,
Вони, із праху піднявшись, знов перетворяться в прах,
Але на тихих полях, затиснув квітку у руках,
Вони спокій не знайдуть, бо по життю не знають –
Рабів до раю не пускають.

Я бачив їх гіркі сльози, я чув їх тихий сміх,
Я розмовляв з ними довго про благодать та про гріх,
Але розмови пусті, спокуси смак цікавіше,
І поки є врода, вони все нижче й нижче.
Бо їх серця на рахунках, бо їх кохання в каратах,
Плата за ненароджених дитинчат по палатах,
Але байдужі душі болю не мають, вони до нього звикають,
Тому сльози відчаю їх не торкають,
Тому вони не страждають,
Рабів до раю не пускають.

172