Page 119 - Андрей Лобода

Крейда

Вона дивилась на дошку та червоніла,
Кров у скронях неймовірно гуркотіла.
Чому так розгубилась, я навіть не знаю,
Коли побачила написане: «Таня, я тебе кохаю».
Хоча це міг хто завгодно написати,
Вона одразу підійшла до моєї парти,
Сказала: «Витри те, що написав».
Я підвівся без слів, хто ж це мене видав?
Може, Сашко, а може, Руслан –
В школі відомий боєць-хуліган?
І раптом зрозумів, дуринда молода,
Видала мене на пальцях
Крейда, крейда, крейда-да-да-да-да-да.

А скільки таємниць, загадок, думок
Ховають під’їзди багатоповерхівок,
До зірок – лише крок,
На дверях до даху давно зламаний замок.
Там інший всесвіт, теплий гудрон,
Королі та королеви, але поки без корон.
Дивитись на місто, яке засинало,
Розмови, вино, нам цього вистачало.
Не питаючи нікого, не сплачуючи мито,
Мов нахабна кобіта, зима змінила літо.
З небес до землі, темні закутки,
Теплі батареї, перші поцілунки,
Нестерпне бажання битись зі всім світом
За її ніжне серце під строкатим светром.
А потім додому, щасливими, сп’янілими
І, чомусь вважали, для батьків незрозумілими.

119