Page 105 - Андрей Лобода

Партизанська

А на ранок там впав білий сніг.
Ти б побачив це, як би тільки міг.
Як кулі крізь крони
Фарбували по білому червоним,
І ти почув би, як стало дуже тихо –
Ані звіра рику, ані птаха крику,
Лише ліс плаче за річкою
Густою ялиновою смолою.

Не за владу, славу чи гроші,
Їх пам’ятають береги Черемошу.
Не сховались, лишились,
Вони знали, за що вони бились –
За рідну землю, сльози дівочі,
Вони стояли до кінця проти ночі
Братами лісними,
Вони лишились назавжди молодими.

Вітер лоскотав воскові обличчя,
Гілки дерев шепотіли: «Навіщо
Тим вбитим воякам останні запитання?»
Але вони, як і гори, зберігали мовчання.
Вони дали бій, відчайдушні, голодні,
Хоча їх було всього п’ятеро проти сотні.
Вони це знали і не вагалися,
Бо вони знали у той час, за що вони дралися.

Стародавній закон знають Хортиця й Карпати:
Краще загинути вільним,
Аніж потрапити за грати.

105